Рік тому Олександра Шлапак закінчила навчання в ліцеї «U: maker Academy». Нині вона — другокурсниця одного з найвизначніших ВНЗ країни, Українського Католицького Університету. Олександра мешкає у Львові та мріє змінити світ на краще завдяки соціальній роботі. Ми поспілкувалися з нашою випускницею про нове, доросле життя та трішки озирнулися назад, згадавши найтепліше про навчання в ліцеї.
Скажіть, будь ласка, доросле життя — чи ви таким собі його уявляли?
Я вважаю, що у мене ще не на 100 відсотків доросле життя. У мене це трансформація, така перехідна ланка між дитинством і дорослим життям. Бо мене досі підтримують і забезпечують батьки. Але, переїхавши в інше місто, в мене сталася сепарація від батьків. Це було, до речі, однією з моїх цілей, коли я прийшла в «U: maker» — навчатись у іншому місті. Дуже хотіла пожити сама і зрозуміти взагалі, як це. Трошки складнувато моментами, але загалом доросле життя мені дуже подобається. Дуже цікаво. Багато викликів, багато проблем, яких ти раніше не зустрічав, будучи в своїй комфортній обстановці вдома. Але мені подобається.
А що у вас змінилося за рік після випуску? Де, власне, ви живете, де навчаєтеся?
Я проживаю у Львові, навчаюся в Українському Католицькому Університеті, вже на другому курсі. Переходжу на другий курс на програмі «Соціальна робота».
І як воно — навчання? В університеті складніше навчатися? Чи так ви собі це уявляли?
До речі, стиль навчання у «Спільношколі» та у «U: maker» загалом дуже схожий на університетський. Тобто, сильної різниці ти не відчуваєш, адже в нас немає такого навчання, як сидіти за партами, слухати викладача, бути весь час за книжкою, умовно. Тому, якщо чесно, дуже допомогло те, що у нас в «U: maker» уроки так нестандартно проходили… Десь сам пишеш конспекти, десь викладач щось читає, щось не читає, інколи ви самі щось розповідаєте.
Тому, загалом, складно в тому, що це щось нове, але в цілому навчальний процес дуже нормальний.
А що ви для себе обрали — я про вашу спеціальність. Ким ви будете і чи це справді саме те, чого ви хочете в майбутньому?
Я сподіваюся, що так. Не можу бути впевнена на сто відсотків, на жаль. Але для мене важливо, аби моя професія несла певну місію, якусь користь суспільству.
Я дуже хотіла допомагати людям і боротися з несправедливістю в цьому світі і в нашій країні, зокрема. Саме це мені подобається у соціальній роботі. І, я сподіваюся, що буду працювати за цим фахом. Або… як життя покаже.
Це насправді слушно — здобути якісь важливі знання, а потім їх застосовувати там, де вони згодяться…
У нас на програмі взагалі за чотири роки ти вивчаєш дуже багато — і право, і психологію, і соціологію. Тож це все тобі в житті так чи інакше знадобиться. Тобто це така професія, при якій навіть якщо я не буду за нею працювати, то всі знання мені знадобляться по життю.
Абсолютно точно. Скажіть, будь ласка, чи можна прослідкувати, що у вас в самій змінилося за рік після випуску? Можливо, ви себе побачили з якогось нового для себе боку, щось відкрили нове про саму себе?
Мабуть, я стала більш впевнена в собі, в своїх рішеннях. Певно, стала більш впевненою в тому, що роблю. Перестала так сильно боятися бути одна.
Я навчилася бути наодинці з собою — бодай на трошки, не на сто відсотків, але це вже є в мені. Ну, і взагалі я якось подорослішала, відчула більшу відповідальність за своє життя, за свої рішення. Бо раніше, коли я жила в Києві — це все було з сім’єю. А коли приїжджаєш в інше місто сам, то відчуваєш цю повноту відповідальності за себе, за своє життя, за те, що ти робиш. Ти вже можеш спиратися тільки на своє, на свою внутрішню думку.
Якщо згадати про «U: maker» — якими є перші три асоціації, які вам відразу можуть спасти на думку?
«Підтримка, наставництво і свобода».
Класно. А якщо трішки зануритися в спогади і пригадати щось найтепліше? Яким є найтепліший спогад, пов’язаний з ліцеєм?
«Для мене взагалі найціннішим, мабуть, з досвіду і найтеплішим було знайомство з Вітою — вона була моєю порадницею. Для мене саме робота з нею була найтеплішим досвідом, бо саме з нею я відкривала своє серце. Вона завжди мене приймала, ніколи не засуджувала, допомагала розбиратися з усіма проблемами — інколи навіть тими, які не стосувалися навчання».
Тому для мене найціннішим моментом була саме оця особиста робота над собою, зі своєю порадницею, той її великий внесок, який вона зробила в мою особистість. Навіть вступити в той самий університет — вона мене підтримувала на кожному кроці. І коли я приходила зі сльозами, казала, що в мене нічого не вийде, вона завжди мене підтримувала.
Зараз ви вже перейшли на другий курс — як гадаєте, що ви найважливіше взяли із ліцею для себе в це нове життя?
«З ліцею я взяла навичку не боятися відстоювати свої кордони, незважаючи на те, хто стоїть перед тобою. Тобто не боятися відстоювати свою думку. Я в своїй групі староста. В університеті я відчула, що багато студентів чомусь бояться сказать, якщо їх щось не влаштовує, а для мене вільна комунікація з викладачами стала базовим мінімумом».
Я звикла з «U: maker», що можу підійти, спитати про що завгодно, сказати, що мені щось не подобається, висловити свою думку. Для мене це стало базовим мінімумом, а коли я перейшла в університет, то зрозуміла, що для інших це може бути складна задача.
А як ви гадаєте, чи обов’язково молодій людині при закінченні ліцею чи школи відразу знати, «ким вона буде, коли виросте»?
Ні. Я думаю, що в 16-18 років дуже важко зрозуміти, хто ти є по цьому життю, що тобі подобається, а що ні. Головне — просто зробити перший маленький крок і кудись піти, а там далі розберешся.
А якщо уявити, що у вас є повноваження щось змінити в сфері освіти, що би ви змінили?
Я навчалась дев’ять років у державних школах і, як на мене, найголовніше — це змінити склад вчителів на більш молодих, залучених, які бачать світ так, як бачать діти. І обов’язково прибрала би математику з НМТ.
Що би ви сказали тим, хто є зараз випускниками «U: maker»?
Я би їм просто побажала йти за своїм серцем і не боятися. Довіряти собі, довіряти своєму вибору і робити свої маленькі кроки без зайвого виснаження нервів.
«Хочу сказати велике дякую «U: maker». За те, що з нами працювали не тільки як з учнями, яких треба навчити шкільному матеріалу, а на нас завжди дивилися як на особистості. І навіть коли ти сидів на уроці математики, то з тобою працювали не тільки з математикою, а ще й з твоїми, умовно, страхами. У нас математику вела Люда Гавриленко і вона завжди бачила, коли мені страшно, коли я боюсь. Тобто я могла щось знати, але просто боятися і тому мовчати. А завдяки Люді я стала трошки впевненішою, почала розуміти цю математику, бо вона завжди допомагала і дивилася на мене як на людину повністю, а не просто як на… не знаю, на учня, який має вийти до дошки і вирішити якийсь приклад. Ось тому я й хочу сказати: дякую «U: maker» за те, що він так розвиває людей — майбутню націю нашої країни».
